Шмирки
Волочиський район, Хмельницька область

Історія села

Село Шмирки може пишатися своєю давньою історією. За переказами  людей (можливо правдивими,  можливо надуманими) село Шмирки  виникло всередині ХVІ  століття. На території села  колись був  ліс, який  з’єднувався з теперішнім лісом  і  простягався  далі  на  південь в напрямку  села Березина. Саме  в  центрі, де розміщена  зараз лікарня і сільська рада, була   велика  лісова  галявина,  яка  омивалась  з заходу, півночі  і  з півдня  річкою. На цій  галявині  було закладено  баштанне  поле  місцевого  поміщика, який жив в селі Малі Жеребки. Для нагляду за баштаном йому потрібен був сторож. Тому тут була  збудована перша невеличка хатинка  для  поміщицького   городника,  в  якій  він жив  із  сім’єю,  виконуючи  при  цьому   одночасно роль  сторожа.

         Місце,  де  знаходився  баштан, звідусіль  оточували віковічні  смереки. Тому-то поміщицькі  придворні  називали його «Смереками». З часом це слово зазнало фонетичних змін,  звук «с» змінився на «ш», і стали вимовляти «Шмереки». Пізніше ліс стали викорчовувати і на його місці стали поселятися закріпачені селяни. Поступово росло село, і його спочатку називали «Шмерки», а пізніше Шмирки.

            В ХVІ  столітті село це входило  до складу  просторих   маєтків  князів  Острожських, що володіли багаточисельними  містами, містечками  і селами на  південно-східній Волині. (Між іншим границя  між  тодішніми  Волинською  і  Подільською губерніями проходила по  невеличкій  річці  під назвою  Бужок, притокою Південного Бугу, що протікає  між   селами  Личівка  і  Копачівка-2.) Для того щоб уявити собі  обриси князівських  володінь, достатньо назвати лише ті  міста, які  в свій час були  засновані цією династією – Староконстянтинів, Новоконстянтинів, Острог, Острополь, Базалія (на честь  цього ж  Костянтина-Василія – на латині  Базалія). У 1593 році село Шмирки  в числі інших поселень, що  входили до складу Базалійської волості  князя  Костянтина  Костянтиновича Острожського, воєводи Волинського, було спустошене  і розорене  татарами, як  це видно з донесень возних  Кшиштофа  Щуки   та  Станіслава Янковського Луцькій міській управі  від 7  грудня  1601 року  про огляд цих поселень, при чому  вони констатували, що «людей в  нихъ  нимашъ».1 

         Після  занепаду роду князів Острожських в 1620 році село розділило історичну долю інших маєтків, що входили до складу  так званої  Острожської ординації. В цей період  Шмирки довгий час знаходились  в  орендному володінні дворян Оранських. На основі  відомої Кольбушевської транзакції 1753 року 7 грудня воно в числі інших сіл Констянтинівського  ключа Волинського  Воєводства  дісталось  старості Голштинському князеві Францу Любомирському. В цій транзакції село згадується під іменем «Шмерокъ пана Оранского».

         Після цього село деякий  час перебувало  у  володінні  двору Вислоцьких, трохи пізніше – двору Лоховських. У 1875 році  Лоховський  продав цей  маєток  російському  генералові Олександру Володимировичу Лохвицькому. О.В. Лохвицький  (1830-1884) був досить відомим в Російській  імперії  юристом. Закінчивши Московський  університет, він довгий  час  викладав  право  в Ришелєвському  і Олександіврському  ліцеях, займав  відповідальні пости в  закладах  міністерства юстиції, написав  ряд книг  з історії  права  і  юриспруденції. В  1869 році залишив державну роботу    в звані, що  відповідає  генеральському і  став виступати  захисником  в карних   справах. Адвокатська діяльність Лохвицького неодноразово викликала пристрасні  розмови  в суспільстві, обростаючи  слухами і  стаючи  майже  легендарною. Він брався  за безнадійні  справи і  обов’язково  вигравав  судові  процеси. Це  викликало незадоволення в вищих  правлячих кругах, і  під їх  тиском Московська  рада присяжних  примусила  прийняти  постанову про виключення Лохвицького  з числа присяжних повноважних. Але  ця  постанова  була відмінена в вищих  судових  інстанціях. Стомлений  судовими  справами, Лохвицький  досить  часто приїжджав на відпочинок до свого  маєтку в  Шмирках. Тутешня місцевість  була  до душі  відомому  юристові, і  він розпорядився розпочати  спорудження садиби   і  закладку парку. Але  завчасна  смерть на 54-ому році  життя  перервала   зачин  Лохвицького. Незадовго  його вдова  продала  Шмирки генералу Павлові Миколайовичу Кічу, який  був  у той  час  у відставці і  займав посаду голови губернського комерційного суду. Якраз генерал Кіч і завершив задумане попереднім господарем і побудував  в селі  садибу. В першу  чергу  було  побудовано добротний дім  поміщика, трохи пізніше споруджені ко-

нюшня  і  флігель. Фасади двох останніх будівель прикрасили колони, портики, балюстради, рельєфна арка, і тому  їх зовнішній  вигляд  більш пишний, ніж сам дім поміщика. Крім того,  на території  садиби  був  споруджений  дім економа  та інші   господарські  будівлі,  а також  посаджено парк  і  упорядковано  три  ставки. Ставки постійно доглядалися. Їх очищали до піску і було видно, як плавала у  воді  риба.     Для очищення ставків наймали татарів. В одному ставку весь намул вони звезли в центр і утворився маленький острів, який назвали «Кемпою» («Кемпінг» - місце для відпочинку). Там посадили дерева і квіти. З берега до острова був проложений навісний дерев'яний місток. Там пани відпочивали влітку. Весь панський маєток був обнесений високою дерев’яною огорожею з двома брамами для в’їзду і виїзду. Селянам ці брами відкривали  лише в святкові дні, коли вони йшли до церкви.      Слід відмітити,  що весь комплекс садиби в Шмирках зберігся до наших днів. Правда,  від парку  залишилось лише  кілька   старих  ялин   та лип. Запущеним  стоїть дім  економа, а  ось інші будівлі  перебувають  в  досить  нормальному, як для столітніх  будов, стані  і до цих пір активно використовуються  для  потреб села. Так,  в домі  поміщика  в свій  час  була  школа, потім  лікарня, а тепер розміщується пошта,  зберкаса   і т.п.  Флігель займає контора колгоспу, в будинку  конюшні  з 50-х років – клуб  і бібліотека. Інколи навіть задаєш собі питання  - де б  ці всі сільські  клуби  і школи розміщувались, якби поміщик  не побудував собі  садиби? Хоча, між іншим, це свідчить про відмінну якість  панських будинків, яким  вдалося простояти  більше  сотні  літ  і зберегти  свою функціональність  і неповторну  красу. Приємно відмітити, що в Шмирках  старовинні будови збереглись  майже  в первозданному  вигляді.

Коли старий пан захворів і помер в Одесі, то хоронити його привезли в Шмирки. Біля церкви  побудували дзвіницю і там його похоронили з усіма почестями в склепі. Після революції його тіло перенесли на сільський цвинтар. Маєток успадкував його син Кіч Пилип Павлович. Під час революції молодий пан Кіч виїхав в Чорний Острів, а потім довгий час перебував в Проскурові.  Перед від’їздом за кордон Кіч приїхав в Шмирки. Тут він зібрав селян і прохав їх не розбирати панські маєтки. Він говорив, якщо повернеться, то вони будуть його, а якщо ні,  то всі панські будинки будуть для селян. Можливо, саме тому багато панських будинків збереглося.

         В  1927 році пан Кіч виїхав за кордон.

А якщо комусь доведеться побувати в Шмирках, то радимо  відвідати дерев’яну  Михайлівську церкву, закладену ще в 1754  році, яка  на сьогоднішній день являється  однією з  найстаріших дерев’яних храмів, що збереглися  в нашій  області.

         Старожитності  села. Старовинний  цвинтар  до 1794  року  був уніатським, а  потім прихожани разом  з  церквою повернулись до православ’я, розширили  цвинтар і заново освятили  його. У 1873  році цвинтар був  обнесений    високим  валом,   а зпереду  побудовано  дощату  огорожу  з воротами. Довжина  його  65  сажнів, а ширина  - 42   сажні, знаходиться  на відстані 98 сажнів  від  церкви на захід  від неї. Колись була  дзвіниця  з  іконою  Пресвятої  Богоматері. Від дзвіниці  не залишилось нічого,  а ікона  знаходиться  у  вівтарі  на  високому  місці. Про її походження  нічого  не відомо. Прихожани  поклоняються  їй. Говорять про зцілення, читаючи  молитву  перед  нею. У 1840  році  одному  селянину   із  села  Вереміївка у  сні  явилась  ікона,  яка нібито  кликала до себе  в Шмирки, а  жінка, яка  страдала хворобою серця, прийшла  за  декілька  верст, щоб поклонитися Божій матері, і  після  молитви одержала зцілення   в присутності  місцевих  прихожан. В  честь  цього на іконі є  зображення серця. Обличчя  Богоматері  на  іконі  темне, з Божим  дитятком на лівій руці, на  голові  металева  корона. Робота на полотні досить  старовинна, але зображення правильне,  чітке. Знизу  розміщений  латинський  напис, - Subtnum  praesidium  confugimus… - Під Твою милість підлягаєм.  Священник  Іаків  Павлович, який  служив  тут більше  40 років, передавав  прихожанину-літописцю, що коли він здійснював Божественну літургію, то обличчя Богоматері нібито змінювалось перед його очима, те ж саме бачили деякі  прихожани. І сьогодні дехто відмічає, що обличчя Пресвятої Діви Марії то темніє, то світліє  в один час. Коли при переобладнанні  церкви у 1872 році священник, отець Оберський,  хотів помістити цю  ікону  в іншому  місці, то прихожани не згодились на  це,  говорячи: «Тут Божа  Матір була за наших  дідів, нехай залишається  і тепер на своєму  місці. Вона наша заступниця  від всяких бід.»

         Церква  в с. Шмирки  побудована на  честь святого Архистратига  Михаїла у 1754 році, але ким - не відомо. Дерев’яна,  з такою ж дзвіницею. Стоїть серед села, на рівному  місці  поблизу  селянських  домівок. У 1853 році  поставлена  на кам’яний  фундамент, покладені  нові  дубові  підвали, постелено нову підлогу, оновлено іконостас, вся церква обшита новими  дошками, покрита  бляхою  і пофарбована. У 1887  році  знову  пофарбовано  і оновлено  іконостас на кошти прихожан. Храм побудований  у вигляді  шестигранної башти, одноповерховий, круглий  висотою 20 аршин, шириною – 9, довжиною – 21. Три куполи, хрести на куполах дерев’яні, оббиті залізом  і пофарбовані  у  жовтий  колір.  Дзвіниця в три сажні,  два аршини  на захід  від  храму   у два  поверхи. Дзвонів  шість: перший  у шість фунтів, другий – 18 фунтів,  третій  - 24, четвертий  1 пуд 4 фунти, п’ятий 9 пудів 35 фунтів  із зображенням Богоматері  з Божим дитям і підписом 1864 року,  шостий – 35 пудів 10 фунтів із зображенням Спасителя з однієї  сторони  і  Божої Матері з другої  і надписом зверху: «1864 Фінляндського в Москві заводу Н.Д.», придбаний у 1885 році на  половину  поміщиком Лохвицьким

і прихожанами  за 560  карбованців. Дерев’яна    дощата огорожа кругом  церкви  побудована  прихожанами  в 1886   році. Всередині  церква має вигляд квадратної палати.  Храм темний  і вузький.  Іконостас  дерев’яний, різьблений,  з колонами, позолочений,   чотирьох’ярусний. На     видному місці розташовано  вищезгадану  давню  ікону  Богоматері. Серед церковних витворів  є  срібна  84  проби позолочена єлейниця, - дарунок в цю  церкву Государині Імператриці Марії Олександрівни.

         Проводи  бувають у світлу  суботу. Сповідь  ведеться  з 1807 року, метричні  книги зберігаються  з 1831 року, оглядові книги з 1804 року,  прихідно-розхідні книги з 1832 р., церковний  літопис ведеться  1892  року, опис  церковного майна з 1867 р.

         Землі  при церкві: садиба  з городами  2 десятини  848  сажнів, орної землі  27 десятин 1940 ½   саж., сіножать з лісом  5 дес.  440 саж., під  церковними забудовами  341  саж., під дорогами 27 1/3 саж., - всього 35 дес. 1197 саж. На  цю землю є  план, заявлений в Староконстянтинівському   суді  і записаний  1838 року 25 жовтня №389;  але  при загальному  розмежуванні селянських  від поміщицьких  земель дві  церковних частини в 15  десятин 339  сажнів  у 1870 році  3  жовтня відведені  в іншому  місці, на що є  план  і  геодезичний опис  границь, складений  дільничним землеміром Миколою Теодоровичем в 1870 році 3 жовтня. Земля – чорнозем доброї  якості. Причтъ священника – 300  карбованців і псаломщика  50 карбованців. Для священника  дім і господарські  будівлі  споруджені  попереднім  священиком  Іаковом Павловичем  на його  власні кошти  у 1847  році і вже  зруйновані. Для псаломщика  дім  і господарські  будівлі  споруджені  прихожанами в 1875 р. Однокласне народне училище  Міністерства народної освіти  існує з 1873  року. Церковно-приходської школи немає. Священнослужителями  при церкві  с. Шмирки  були: 1) Іаків  Фостекъ   уніат  до 1794 року,  потім  православні – 2) Стефанъ  Кущинський  3)Єлісей Пижицький, 4) Григорій  Лотоцький, 5) Іаківъ Павлович, 6)Онисимъ  Флоровичъ  Оберський  -  уродженець села  Гаврилівна,  закінчив  Волинську  духовну  семінарію в 1871  році. В 1872  р.  24 лютого  призначений священиком  в с. Кирилівка,  а 30 липня  цього ж року переведений до Шмирківського  приходу  і  нині  тут  служить (1898). Псаломщик Дем’ян Флорович  Бучинський,  уродженець м. Білогородки,  служить в цьому  приході  з 1898  року. За  даними  1896  року  дворів  в приході  102, прихожан 832; римо-католиків 40; євреїв 15.

Важкою  була  доля  селян в селі Шмирки  в дореволюційний  період. Керовані  партією Леніна  робітники, і селяни піднялись на боротьбу  з самодержавством  і повалили  його. Разом  з усім народом Росії вели боротьбу за  повалення царизму і трудящі Шмирок.

Жителі села – Сендзюк  Василь Пантелеймонович, Сендзюк Кіндрат  Пантелеймонович  та  Царук  Наум Прокопович брали  безпосередню  участь у  подіях Жовтневої  революції.  Так  Сендзюк В.П.,  матрос  Балтійського  флоту, який  служив  на  кораблі «Андрій  Первозванний»,  разом з  командою  корабля   викинули  за  борт  11   офіцерів,  обрали   командний  склад   з  числа  матросів   і  перейшли на  бік  більшовиків. Матрос Царук Н. П.  служив  на міноносці № 128. Команда  міноносця  встановила  зв’язок з більшовиками Путилівського заводу   і разом  з ними  штурмували Зимовий палац.  Сендзюк К.П.  – матрос Чорноморського флоту, служив на броненосці «Пронзительный». Команда броненосця розправилась з офіцерами і  підняла над  кораблем революційний  прапор.

   Невдовзі  після  жовтневого  перевороту   у  листопаді  1917  року   при  допомозі  по-більшовицьки налаштованих  солдатів південно-західного  фронту  трудящі села  встановили  в Шмирках  владу     Рад. Керівним  органом   на селі  до другої  половини   квітня  1919  року  був   Ревком,  а потім сільська  Рада депутатів  трудящих. Головою сільської  ради  був  Сендзюк  Іван  Кирилович, секретарем Сліпчук  Кузьма. 

У  роки  громадянської  війни  якихось особливих  подій  на  території  села не  відбувалося. Хіба що у 1919 році  по  широкій грунтовій дорозі  з Староконстянтинова  на  Волочиськ,  яка  проходить  між с. Шмирки   та  Личівка  (місцеві  жителі  називають  її  «шляхом») проходила  кінна бригада М. Будьоного, наздоганяючи  відступаючі  війська  поляк.

З  розповіді  старожилів: «Кінниця   зупинилася  в  селі  Личівка,  щоб напоїти   коней. Було  висушено  усі колодязі  в селі,  а  води   не  вистачало. І лише  одне потужне  джерело  продовжувало  втамовувати  несамовиту  спрагу  коней». 

Воно й  досі,  як німий   свідок  тих  часів, радує  людей своєю цілющою прохолодною  водою. Розміщене  воно за  селом  на «безодні»  (так називають сіножать із західної  сторони села між високими пагорбами). Колись тут була драговина. В ній затонула худоба, через це її  прозвали «безоднею».

У  1922 році  члени  комуністичної  партії,  учасники революції, організували в  селі соціалістичне  господарство-комуну.

                                   Комунари на жнивах

                               

                                   Перші  комунари «Нової доби»

 

Першим  організатором  і головою був Петерчук П.  Члени  комуни мали  спільну  худобу  та  111 гектарів землі,  яку  спільно обробляли.

 У 1923 році в  селі була створена  первинна партійна організація з  чотирьох  членів КП(б)У.  Її секретарем  був  Тарасов ? ? Першими комуністами були Сліпчук  Михайло Іванович, Остапов Петро Федорович, Слободян Яків  Васильович, Семенюк Ілля.

У 1925 році  була  створена  комсомольська організація. ЇЇ  секретарем був Михалевич  Аверій. Організація  нараховувала 29 членів (22  юнаки і 7  дівчат). та ін.. Першими комсомольцями села були Царук Мотря Іллічна , Крамар Анастасія Гаврилівна, Мудрак Іван, Ковальчук Никон Романович, Ліснічук Клим Іванович. Комуністи і комсомольці вели активну  боротьбу  з куркулями на селі, вели

 

Перші комсомолки –Ковальчук М.І. та Крамар А.Г.

активну  культурно-масову  роботу. Ними було  створено хату-читальню  та клуб.

З часом селяни побачили переваги колективного способу  обробітку землі  і стали поповнювати  ряди комунарів. А в 1929  році  усі  жителі  села  об’єдналися  у два колгоспи: «Нова доба» (головою обрано Сокола Андрія) 

і «Нове життя» (голова – Калинюк Микита). Першими трактористами на селі були Семенюк Ілля, Панасюк Павло Васильович. Підвищувались врожаї сільськогосподарських культур. Колгоспи вчасно розраховувались з державною хлібопоставкою. Напередодні війни в  в колгоспах було 350  коней та 52 корови.

Лихоліття 33-го  в Шмирках не було  позначене людськими жертвами. Населення хоча і  голодувало, але смертельних  випадків не  було. В  сусідніх селах люди вмирали десятками, та Шмирки  Бог  милував. Зі  свідчень очевидців,  людям приходилось їсти минулорічну гнилу  картоплю, шукати по берегах слимаків, діставати з дерев  молодих  воронят  та  випікати  млинці  із лободи - і  при цьому  діяв закон  «Трьох  колосків», коли не можна було  підібрати з поля загубленого після жнив зерна. В людей  конфісковували жорна з тою метою, щоб  вони  не  могли  змолоти  собі  муки, якщо їм вдасться десь знайти зерна.

          З розповіді  очевидця Сліпчука Д.М. «Приходилось їсти  млинці  з насіння  лободи. Одного разу  ми назбирали  достатньо такого насіння, добавили дві пригорщі  крадькома  підібраної з поля пшениці, змололи  його  і  спекли  кільканадцять млинців. До чого ж  вони були смачні! Їх  смак  пам’ятаю до сьогодні. Навіть є така мрія – попробувати спекти їх  ще раз. Чи  були б вони такими  смачними сьогодні?»

         Сьогодні,  коли Верховна  Рада України офіційно визнала «голодомор 33-го»  штучно створеним  геноцидом проти  українського  народу, хотілося б порівняти таких  два  факти   33-го  та  43-го років:

         Факт перший. З розповіді очевидця Рудюк М.М. «Один чоловік, у якого була велика  сім’я, в  тому  числі троє малих діточок,крадькома  назбирав на  післяжнивовому  колгоспному полі  трохи  колосків пшениці, щоб хоч якось втамувати голод  своїх  неповнолітніх  дітей. Та про це хтось дізнався  і доповів  дільничному міліціонеру  Сорокіну. На другий день  в  селі вже був  суд. Прибув суддя  з району. Було оголошено факт крадіжки  соціалістичного майна. Потім попросили присутніх висловити  свою думку з цього приводу.  Хтось сказав: «Він поступив зловредно!»  Цих слів, як вироку,  було  достатньо,  щоб сім’я назавжди втратила свого годувальника».

         Факт другийПід час фашистської окупації, коли на  селі був німецький  управляючий Ланський, була  «залізна» дисципліна  і порядок – люди ніколи нічого не крали в колгоспі (колгоспів німці не  розганяли). Разом з тим ніхто на  селі не голодував  та  з голоду  не пух.

Вже пізніше, у 90-тих роках, коли почався розвал і занепад сільськогосподарського виробництва, коли  нові «голови», ще не докінця  розваленого колгоспу   росли як гриби  в лісі, люди поговорювали: «Треба сюди повернути Ланського на кілька  днів, і  кругом  буде порядок». Між іншим,  саме в цей період   з одного із панських будинів було  вкрадено одну з найцінніших  реліквій  села – старовинний чавунний   камін,  який навіть німці,  відступаючи,  не зачепили.

 

Наприкінці  тридцятих років колгоспне життя стало потроху  покращуватись, але воно було перерване тимчасовою  фашистською окупацією. Війна поламала людські долі, порозкидала людей по білому  світі. Уся молодь села була  насильно  вивезена  на каторжні  роботи  до Німеччини.  Більшість чоловіків віддавали своє життя на фронтах Великої Вітчизняної війни, гинули в концентраційних таборах, жінки  перев’язували поранених  в  госпіталях.   

Шостого липня  1941 року німці  підійшли до  Шмирок. Біля  лісосмуги, зі  сторони шляху, ближче  до Личівки  вони  наткнулись на поодинокі  постріли  з пшениці. Двоє наших солдат, що відстали   від   своєї частини, побачивши озброєних німців,  вирішили  вбити  хоча б  офіцера. Його було  вбито та з двома нашими солдатами  німці  з допомогою  автоматичної  зброї розправились  швидко. Офіцера поховали на місці  загибелі. Впродовж окупації управляючий Ланський  заставляв  доглядати за  могилою. Червоноармійців похоронили на цвинтарі в с. Личівка. Пішніше  тіла були перезахоронені на братській могилі  в с. В. Зозулинці.

 Через деякий час кілька десятків озброєних німецьких  солдат, напівроздягнених  через велику  спеку,  в’їхали  на велосипедах в  село  та  зупинилися  в яблуневому саду  зі  сторони  Зозулинець,   щоб відпочити.

Кілька  сільських  хлопчаків довго з цікавістю спостерігали за ними. Німці грали на губних  гармошках, курили, а зголоднівши, привели з села  корівчину, застрелили її, зняли шкуру  та  приготувавши на вогні  з’їли. Комусь із хлопців закортіло підібрати пусту пачку з під сигарет, що жбурнув в сторону німець (пачка здалась їм дуже красивою,  у нас  таких  не було),  та ледь не  поплатився за це порваними штанями. Собака, що тихо лежав поряд  одного німця піднявся та грізно загарчав. Хлопець з переляку  утік геть.

На другий  день німців не  стало. Лише  через кілька місяців в село прибув німецький  управляючий Ланге (Ланський) і  став налагоджувати життя. Люди які  встигли «прихопити» якогось знаряддя з колгоспу  мусіли повернути його назад. В селі продовжувало функціонувати колективне господарство. Сільськогосподарську  продукцію відправляли для потреб Рейху. Поряд з цим  якусь частину  залишали і для селянських потреб. Ланський  встигав доглядати за кількома  селами одночасно – від В. Жеребок  до Личівки. Їздив він на бричці  та завжди мав  з собою  перекладача. В руках тримав  палицю, якою «пригостив» не одного мешканця села за  неслухняність, чи спробу щось поцупити. Жив він у панському  флігелі, де зараз розміщена  сільська Рада.